Дістало читати пости про схід типу «Боляче спостерігати за тим, що робиться на сході країни, неприємно відчувати свою безпорадність і нездатність допомогти. Хоч насправді навряд чи можлива допомога іззовні. Схід зараз стоїть перед викликом свого Майдану. Він інший, ніж київський, але його суть та сама: стати вільним і відповідальним або пасивно спостерігати за тим, що роблять із твоїм життям та життям твоїх нащадків … “Водружонний” диверсантами триколор протримається лише там, де синьо-жовтий не проростає з людських душ.»Можна відповісти місцевим фольклором (Ірина, психолог): “для меня это открытие. Оказывается, по версии ватников, бандеры захватили власть и планируют стравить Украину с Россией! Вот это поворотец! И что на это можно ответить?” Спробую пояснити на прикладах.

Стаття розпочалася з питання знайомої «за що у цьому пості можна звільнити? Ще й називати «ворогом Республіки (прим. – організації – роботодавця)?» Зачепилися за цитату Чемериса (голова правозахисної організації “Інститут Республіка”):

Він звик, що все оцінюється доларами. Ну, як на дикому Заході: wanted $ 10 000. Невже він думає, що справді українці будуть боротися з окупантами за гроші? Протести на Сході є, зокрема, протестом проти олігархів, яким наш теперішній уряд роздав вотчини на Сході. От тепер, коли ці олігархи назначають плату за голови, простий донецький люд отримує чергове підтвердження, що їм протистоять саме олігархи. І їм тепер не розкажеш, що Майдан теж був проти олігархів.

Питання у тому, що для мене це була революція гідності, а для інших – соціальна, і поки народ не переділив майно олігархів – революція триває, і можна захоплювати адмін. будівлі і т.п., бо це нормально. Тому і виправдовувала Республіка лівих, які били дівчат (моїх друзів) євромайданівців – бо людина ніщо, головне – перемога над олігархатом, за будь-яку ціну. Саме тому бойовиків не тільки виправдовували, але і підтримували – бо у них тепер буде шанс піти в політику і там завершити революцію (і голова Інституту Республіка, Чемерис, бачить себе у політиці, тому і гуртує і пітримуює усіх, з ким йому по дорозі, і плювати на те, скільки горя вони зробили людям). Я б все одно звільнився, бо не можу заради зарплати працювати у таких умовах, посміхаючись агресорам, але стаття пришвидшила процес).

Ага, тобто це до питання про що ж у нас конфлікт і революція і куди це все буде рухатися далі – у напрямку гідності,соціальних “прожектів” чи “змов з олігархами” ? Ми якраз в одній групі вчора намагалися визначити по якій “осі” проходить конфлікт – типу “проросійські”-проєвропейські громадяни; українці-росіяни; демократи-совки і т.д. Бо ж від розуміння суті цього конфлікту можна обирати й інструменти роботи з ним…

Фішка така: право на мирний протест потрібно, аби забрати гроші у олігархів, і на цьому шляху дозволено все. А правозахисники мають дивитись, аби права людини, яка бореться (класова боротьба) мають поважатися, і всі інструменти для подібної боротьби мають гарантуватися державою. Це філософія лівих, які складають 50% сепаратистів, інші 50 – шизіки та москалі, з якими краще не говорити взагалі. Я мрійник, який дуже вузько дивиться на світ, і не зміг боротися за права людини, коли пропонують мету іншу, інструментарій інший, і необхідність вести постійні діалоги, аби включити до списку власні цінності та виключити окремі інструменти, ще й мовчати та посміхатись, називаючи себе колабораціоністом. Як би сказали ліві: “Я-я-я, ти фашист! Интернационализм – наше фсе!

Вмикаємо логіку. Далі по пунктах з коментарями розмірковуємо, що підігріває сепаратистів:

  1. Інформаційна війна – дезінформація/пропаганда, що викликає фобії і посилення стереотипів. Ліваки вже століття живуть у іншому вимірі, у шизоїдів власна уява, яку треба підгодовувати міфами. Обидві категорії думати не намагаються, а за деякий час вже забувають, як користуватися мозком. Тому невелика купка «туристів – провокаторів» для підтримки хворобливої уяви, і маємо постійний вогонь ворожнечі.
  2. Відсутність єдиної національної ідеї. З обох боків барикад пропонуються власні: націоналістичні чи інтернаціоналістичні 😉 Фух, вимовив 😉 Скільки ж годин втрачено заради спроб порозуміння, але теза «у нас слишком много всего национального, я интернационалист» просто вбиває діалог… Спрацьовують так звані маркери ідентичності: історична пам‘ять, герої, мова, геополітична орієнтація. Чекаю поради, як будувати комунікацію з людьми, які не визнають жодних національних символів, а усе, що не вкладається в їх стереотипи, називають націоналізмом (фашизмом або бандеровщиною), який треба викорінювати! Як результат, знищуються українські символи та безсоромно водружаються прапори сусідніх держав, вони ж бо не асоціюються з націоналістичними!
  3. Відсутність базової історичної освіти у більшості громадян України, що сприяє легкому маніпулюванню громадською думкою через викривлення історичних фактів. І знову пригадуються діалоги: “Да у нас лучшее в мире образование! Наши люди все знают”, “А Бандера?”, “Это от того, что у нас слишком хорошая память!”, “а еще мы узнаем много новых фактов из ТВ, о которых тупая Европа не подозревает!” Яке тут критичне мислення, коли нема базової освіти? Трохи заздрю регіонам, де існує родинна пам*ять, де її не змогли викорінити штучно створеними міфами. Навіть підручники історії за 20 років Україна переписує щороку, і як навчатись тим, кому батьки дали лише абсурдні стереотипи? Чи можливо в короткотерміновій перспективі будувати діалог з такими людьми, стимулювати до саморозвитку? Міфи про найкращу в світі освіту перекреслюють бажання вчитися після закінчення середньої школи чи ВНЗ. Такий випускник розуміє, що його діди врятували світ від фашизму, і йому всі винні, світ має кружляти навколо нього, але чомусь це не так… мабуть, через фашистів  не добитих, і справу дідів необхідно продовжувати!
  4. Низький рівень загальної і комунікативної культури громадян. Виною тому та сама освіта – тоталітарні принципи, які там панують, не дозволяють  практикувати  свободу мислення і поважати чужу думку. Тези з діалогів з антимайданівцями: “Низька культура громадянського суспільства” – “зачем вообще гражданское общество?”, “давайте оставим только “низкая культура”, “стоп, а что такое высокая культура?”, “вы говорите о высшем обществе?”. Відсутність майданчиків для обговорення (єдиний наразі біля Леніна) не сприяє розвитку. Мова про майданчики як на місцевому рівні, так і міжрегіональному!
  5. Недовіра владі (позитивне явище, але невизнання – дещо інше), продовження цілеспрямованої та підсвідомої діяльності представників влади «на роз‘єднання» з метою згуртування свого електорату. Або вихід «нових облич»  з лівих, які підігрівають сепаратизм, аби на хвилі невдоволення увійти до владних кабінетів. До закінчення виборів політикани розгойдуватимуть лодку, а невизнання легітимних виборів законсервує небажання інтегруватися до нового суспільства (постреволюційного), що будується небайдужими громадянами, які перетнули точку неповернення і вже не хочуть дивитися назад.
  6. Різне ставлення до ролі Росії (провокатори чи рятівники) і сприйняття політичних дій з боку РФ. Пишу та чую рекламу одного з кандидатів у президенти: «Мова не йде про Росію чи Європу, мова про те, чи ми йдемо вгору або вниз». Але ж головне – питання цінностей! Якщо досить для життя «поесть, посрать и выпить», то це один вектор розвитку, якщо хочеться більшого – інший! Підняття на діалогах питання про цінності розділяє аудиторію на фашистів та шукачів справедливості (все перерозподілити). Сепаратистам не потрібно розуміння ментальних мотивацій політиків Росії, досить того, що там можна розкуркулити, а в Україні – ні!

Що може об*єднати? Знову, вмикаємо логіку:

  1. Протидія корупції. Гачок, на який купую молодь і залучаю до громадського життя. Для сепаратистів треба пояснювати, що війна має йти з мільйонами хабарників, а не одиницями мільйонерів. Складність у тому, що антимайданівці все життя платили хабарі, і не знають інакшого способу життя. Аргумент «починати треба з себе» не працює, «класова боротьба» триває, хоча… і не заважає мріям отримувати хабарі, тому і віддають дітей навчатись на ментів та прокурорів, потім купують їм посади.
  2. Відсутність почуття персональної безпеки мають спонукати до об‘єднання зусиль на досягнення належного рівня безпеки. Проблема з самоорганізацією: там, де вона є, її підтримують «туристи», бо люди не відчувають себе частиною спільноти (навіть ліваки, тому «розчавити» антимайдан легко, на перший погляд), не мають навичок самоорганізації. Потрібно навчати, з власної безпеки переходити до колективної, а потім і до дотримання прав людини дійти можна. Питання часу та системності роботи.
  3. Спільний пошук прагматичних рішень до щоденних проблем, які постають перед людьми однаково в різних регіонах: реформи (хочуть совєтізацию), охорона здоров‘я (тільки безкоштовна, з хабарями), освіта (тільки найкраща, тільки хардкор 😉 тільки безкоштовна, з хабарями), житлово-комунальна сфера (все повернути державі, бо побудовано все совком, і це єдниний шлях розвитку), добробут сім‘ї (переділити чуже майно, можна розікрасти), малий бізнес (вори), питання власності (додамо, що власність обмежується квартирою, без подвір’я), земельні права (всі в колхоз). Ніби проблеми мають об*єднувати, але діалог по шляхах їх вирішення має тривати довго, дуже довго.
  4. Інструменти контролю над діями політиків – хочуть мати всі, і з цього можна починати діалог, переходити до громадської активності та визначення спільноти. Проблем у тому, що вимагати від політиків будуть переділу майна, аби тягар виходу з кризи прийняли на плечі усі, окрім мене 😉 Навіть не вимагатимуть надання реальних можливостей для розвитку усіх національностей, що живуть на території України – бо розвитку не бажають. А будь-які поступки вважатимуть за безхребетність.
  5. Обговорення питань мови, історії може як роз‘єднувати, так і об‘єднувати – доведено досвідом проекту «Загоєння минулого», треба лишень дивитись через призму історій своїх родин – як було насправді, чому ставлення до подій відрізняється у різних людей.
  6. Об‘єднати може також і спільний зовнішній ворог))) Частина маргіналів, для яких прийнятна допомога «зовнішнього ворога» для підсилення класової боротьби, будуть погрожувати громадянською війною (висновок зробив особисто під час польових досліджень сепаратизму в Харкові). На жаль, я таких сволочей бачив купу, і можливість подібної боротьби змушує ліваків з усієї України їхати на схід. Цитата зі свіжого Чемериса: “Отже, нас чекає новий соціальний вибух. Не лише на Сході, а й в Центрі і на Заході.
    Після лютневої революції відбулася жовтнева.” Розуміти буквально: допоможіть владі привести лівих, можна під дулом російських автоматів!

Сепаратисти не хочуть розуміти, що право на протест їм доведеться виборювати у людей з АКМ. Саме лівакам присвячуються думки Викторії Івлевой: “Скажу честно – первая моя мысль после аннексии Крыма была о России и новой, послекрымской жизни в моей стране, в которой ТЕПЕРЬ СТАЛО МОЖНО ВСЕ.
Ну что ж – посмотрим на результат только одного месяца вседозволенной жизни:
1. 15 апреля. Государственная Дума одобрила в первом чтении спорную реформу местного самоуправления (МСУ), которая фактически отменяет выборы мэров в российских мегаполисах.

Кто-то вышел по этому поводу хотя бы на одиночный пикет? Никто.

2. 22 апреля. Госдума в два раза увеличила минимальный срок заключения за организацию массовых беспорядков (теперь – минимум 8 лет)

Кто-то вышел по этому поводу хотя бы на одиночный пикет? Никто.

3.23 апреля. Госдума в третьем чтении приняла законопроект, приравнивающий блогеров к СМИ. Популярные авторы, чьи страницы имеют более 3000 посетителей в сутки, вынуждены будут выполнять основные положения закона о СМИ.

Кто-то вышел по этому поводу хотя бы на одиночный пикет? Никто.

4. C 9 мая вступает в силу Закон о внесении изменений в ст. 280 Уголовного кодекса. Введена статья 280.1 «Публичные призывы к осуществлению действий, направленных на нарушение территориальной целостности Российской Федерации». 28 декабря 2013 года подписан Владимиром Путиным. Теперь за призыв отдать Крым Украине можно получить до пяти лет.

Кто-то вышел по этому поводу хотя бы на одиночный пикет? Никто – ни в декабре, когда это было не так актуально, ни сейчас, когда актуально донельзя.

5. 21 апреля Президент Путин подписал указ “О мерах по реабилитации армянского, болгарского, греческого, крымско-татарского и немецкого народов и государственной поддержке их возрождения и развития”, а 22 апреля был закрыт въезд в Крым главному борцу за возвращение крымских татар на Родину, экс-главе Меджлиса Мустафе Джемилеву. Президент приказал оказывать содействие органам власти Крыма и Севастополя “в проведении мероприятий, приуроченных к 70-летию депортации армянского, болгарского, греческого, крымско-татарского и немецкого народов”.

Как это называется?
Правильно это называется лицемерие, отчаянное вранье и использование чужих страданий в своих целях.

В общем же это называется ПОЛНЫЙ РАЗРЫВ ПРАВОВОГО ПРОСТРАНСТВА.

Ибо окончательно можно все: нарушать законы, беззастенчиво врать, убивать, нечестно сажать и приговаривать, издеваться, играть на святых и братских чувствах и унижать, унижать, унижать свой народ до бесконечности, стравливая его с самим собой и с другими народами.

Вот это и есть для меня самый большой итог присоединения (зачеркнуть) аншлюса Крыма.
Главное, что понимание своей ничтожности, незащищенности, хрупкости своего существования в лапах всемогущего и страшного государства заходит в поры, пот, кровь, слезы, мочу, кал, сперму обычных людей. И хочется жить так, как будто нас нет. На кошачьих лапах. Тихо-тихо. Крадучись. Играя в прятки. Жмурясь. Зарываясь в песок. А там глядишь – и жизнь прошла…

Здравствуй, страна, в которой ВСЕ можно!”